4.4. Регіональні та національні комунікаційні моделі інформаційного суспільства

Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія, технології, техніка наблік рилейшнз

Автор: | Год издания: 2005 | Издатель: Київ: МАУП | Количество страниц: 440

Досліджуючи проблеми глобального розвитку систем масової комунікації, ми не можемо обминути питання вивчення та аналізу національних комунікаційних моделей і, звичайно, роль національних держав у цих важливих процесах.

Зрозуміло, що ці процеси треба розглядати комплексно, у поєднанні з тенденціями комерціалізації, лібералізації, приватизації та інтернаціоналізації, які відбуваються в комунікаційній сфері кожної окремої країни.

Оперуючи в подальшому цими поняттями, очевидно, варто дати їм коротеньку характеристику.

Під комерціалізацією розуміють процес заміни державної форми регулювання комунікаційною сферою на ринкову форму регулювання.

Лібералізація — процес розширення кола учасників комунікаційної сфери з метою створення конкурентного середовища.

Приватизація — процес продажу державних засобів масової комунікації (повністю або частково) вітчизняним або зарубіжним учасникам комунікаційної сфери.

Інтернаціоналізація — процес створення стратегічних агентств та співтовариств, який відбувається на основі міждержавних угод (Європейський союз та ін.).

У цьому контексті треба зазначити, що, скажімо, в Західній Європі до 1980 р. домінувала невелика кількість національних каналів громадського телерадіомовлення (public broadcasting), які, на думку більшості експертів, мають служити інтересам переважної частини громадян країни.

Звідси й вимоги (ідеальнапарадигма)громадського телебачення:

• охоплення всієї території країни;

• сприяння вдосконаленню суспільства, розвитку почуттів національної ідентичності і єдності, громадянськості;

• слугування інтересам переважної частини громадян;

• приділення уваги представникам меншин;

• пряме фінансування та універсальність платні за послуги;

• дистанціювання від приватновласницьких інтересів;

• сприяння творчій активності виробників програм та ін.

Але в подальшому під впливом неоконсерватизму з його політикою вільних ринків розпочалося бурхливе зростання приватного сектора телерадіомовного сегмента комунікаційної сфери. Буквально за кілька років загальна кількість телеканалів у західній Європі подвоїлася і вже 1994 р. становила 165.

У результаті Західна Європа перейшла до "дуальної системи телебачення", яка складається з громадського і комерційного компонентів.

Розглядаючи рівень комерціалізації, західноєвропейські країни можна умовно поділити на три типи:

• з високим рівнем комерціалізації (Велика Британія, Італія, Люксембург);

• з середнім рівнем комерціалізації (Іспанія, Нідерланди, Німеччина, Фінляндія, Франція);

• з низьким рівнем комерціалізації (Білорусія, Данія, Норвегія, Швеція).

Але ця типологія є доволі умовною, оскільки процеси комерціалізації відбуваються досить швидко і динаміка цих процесів в різних країнах суттєво різниться.

Дуальна система телебачення діє і в Японії, яка до 1995 р. проводила політику обмеження прийому програм супутникового телебачення.

Загалом варто визначити, що японська державна політика в галузі масової комунікації є виваженою і стратегічно вивіреною, спрямованою на захист свого інформаційного простору.

Японська телерадіомовна модель спрямована на високі культурні, освітні й естетичні стандарти громадського телебачення у поєднанні з розвитком комерційного телебачення і ставці на нові інформаційні технології.

У цій країні функціонує сім мереж наземного телебачення, дві з яких належать громадській компанії NHK. Один з каналів загальний (новини — розваги — культура), другий — освітній, який готує програми для школярів, освітні програми для дорослих та культурні передачі.

У п’яти комерційних каналів половина програм розважальна. Японці не дуже полюбляють зарубіжні програми і віддають перевагу продукції "made in Japan". Тому проблема інформаційної експансії з боку глобальних медіа-імперій, які в основному контролює американо-європейський капітал, для жителів японських островів не є серйозною.

Причин цього національного інформаційного благополуччя кілька: мовний бар’єр (ніхто поки що не збирається перекладати супутникові програми японською), внутрішня культура народу, вищі (ніж, скажімо, у американців) професійні стандарти національного телерадіомовлення і, звичайно, продумана правова і цінова політика держави в комунікаційній сфері.

Певні аналогії проглядаються і в телебаченні Латинської Америки, де домінують кілька могутніх сімейних династій — Марино (Бразилія), Аскаррага (Мексика), Чізнерозе (Венесуела).

У чому ж полягає успіх національного телебачення Латинської Америки, 85 % якого становить національна телепро-дукція?

У чому секрет тріумфального наступу серіалів "Рабиня Ізаура", "Тропіканка" та "Багаті теж плачуть" на світові телевізійні ринки?

Насамперед у тому, що провідними медіа-групами Televisa (Мексика) і TV Globo (Бразилія) створена потужна інфраструктура.

Наприклад, мексиканський консорціум Televisa (Televіsin via Satelit) був започаткований родиною Аскаррага у 50-х роках XX ст. Майже до кінця 80-х років Televisa мала єдину на всю Мексику урядову концесію на створення і функціонування приватного телебачення. Більш того, її програми з’явилися в національному ефірі значно раніше, ніж розпочали своє мовлення державні телеканали.

Televisa має чотири канали мовлення (2, 4, 5 і 9), з яких, скажімо, другий канал — "Канал зірок" охоплює 96 % населення (14,5 млн мексиканських осель) і працює 24 години на добу (новини, мильні опери, ігрові шоу та реклама).

А четвертий і п’ятий канали охоплюють 68 % населення через мережу локальних станцій і працюють 13 годин на добу (дитячі, юнацькі, спортивні, музичні програми і, звичайно, вже згадувані серіали).

Дев’ятий канал — "Родинний канал Мехіко" охоплює столичну зону (структура програм та сама).

Консорціум активно займається маркетингом і має свої філії в США (Univisa), Європі (Eurovisa), в Іспанії (Iberovisa), є власником чотирьох фірм грамзапису, більше десятка радіостанцій та станцій кабельного телебачення (Galavision).

Іспанською мовою говорять у світі 350 млн людей (з них 21 млн, або 8 % — у США). Саме для них Televisa робить іспаномовні фільми та рекламу. Та й на президентських виборах у США 21 млн громадян — це чималий сегмент електорату, для якого Televisa є досить авторитетним каналом політичної комунікації.

Аналогічно розвивається потужний бразильський конгломерат TV Globo — найбільша латиноамериканська медіа-імперія (майже сотня телестанцій, 24 кабельні канали) з глядацькою аудиторією 74 % у "прайм-тайм".

На власній студії у Ріо-де-Жанейро TV Globo виробляє свої славнозвісні серіали та передачі, які займають понад 80 % ефірного часу.

Ця потужна компанія щорічно експортує продукцію у 70 країн світу через підконтрольні компанії Globovision, Seabay, Globo Europa.

Обидві медіа-імперії, і Televisa, і TV Globo, побудовані на моделі родинного менеджменту у бізнесі, де корпоративну владу мають "свої", а професійну роботу роблять наймані працівники.

Не зважаючи на досить успішний бізнес в національних рамках, обидві латиноамериканські медіа-імперії зробили серйозні кроки за межі своїх країн, утворивши альянси з американськими компаніями News Corporation (Руперта Mеpдoкa) та Td (Telecommunication inc.) — найбільшою компанією кабельного телебачення в світі. Це є свідченням складних глобалізаційних процесів, що відбуваються в країнах Латинської Америки, які десятиліттями протистояли інформаційній експансії могутнього північного сусіда.